Література XVI століття талановитими українцями-русинами творилася різними мовами: старослов’янською, книжною староукраїнською, польською, латинською, українською народною тощо. Непросто було українцям і з просуванням ідей Ренесансу та Гуманізму на тлі пошуку шляхів національного визволення.
Духовний центр православної віри – місто Константинополь – став здобутком Османської імперії, а більшість українських та білоруських земель потрапили під владу об’єднаної литовсько-польсько-руської держави. Українська, або ж руська, мова і всі надбання культури певний час співіснували з польською. Навіть ми можемо стверджувати, що розвинена культура колишньої могутньої Русі тривалий час збагачувала польську, вченість українців наснажувала поляків до розвитку освіченості. Проте саме мова і фундаментальні підвалини національної культури згодом зазнали нищення єзуїтами. Єзуїти – це такий собі войовничий католицький орден. Насильницька полонізація і покатоличення русинів викликали занепокоєння і невдоволення серед краян.
Тож українські поети, які з гордістю називали себе русинами, роксолянами. рутенцями, а чи нащадками славної Русі, у своїх творах активно просували українські народні традиції і вперто трималися духовно-релігійних засад своїх дідів-прадідів. Найвідоміші серед них – це, насамперед, перший серед українців доктор медицини і доктор мистецтв, ректор Болонського університету, український поет Юрій Дрогобич; це Павло Русин із Кросна, що викладав античну словесність у Краківському університеті; це Григорій Чуй Русин із Самбора, котрий здобувши у Краківському університеті ступінь бакалавра вільних мистецтв згодом був призначений ректором ліцею в Перемишлі, потім ректором Львівської братської школи, а згодом і професором Краківського університету. Український поет Севастян Фабіан Кленович, закінчивши Краківську академію дійшов до посади бургомістра Любліна, а український поет Георгій Тичинський був професором риторики й поетики Краківської академії, трохи пізніше – дипломатом.
Українські латиномовні поети не цуралися рідних берегів і у своїх творах відверто висловлювали стурбованість майбутнім своєї України. Так, наприклад, український латино-мовний поет Станіслав Оріховський зазначав, що пишається тим, що є русином, і попереджував, вступивши в конфлікт із католиками: «Якщо я буду відлучений від латинської церкви, то приєднаюся не до єретиків, а до найсвятішої грецької церкви повернуся – возз’єднаюсь з людьми грецької віри, до якої належу за своїм материнським родом». Поети Микола Гусовський, Адам Чагаровський, Симон Пекалід та Ян Домбровський прагнули латинською і польською мовами розповісти про свій талановитий і водночас безталанний український народ, про українську землю і її прекрасну природу.
Українська ренесансна поезія, навіть, латинською звучала по-українськи, адже об’єднувала патріотично налаштовану інтелігенцію, підкреслюючи свою приналежність до «грецького обряду», тобто до православної віри. Так, наприклад, поет Микола Гусовський у своїй латиномовній поемі «Пісня про зубра» (1523) натхненно оспівує Русь, її природу, красу і мужність народу, що веде постійну боротьбу за свою незалежність. Вже через кілька десятків літ на теренах України стихійні локальні повстання невдоволених селян переростуть у велику національно-визвольну боротьбу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. І по тому з’явилися на світ рідною українською мовою сотні українських народних пісень та козацьких дум, про які більш докладно ви можете прочитати у нашій статті «Розмаїття української душі». В усній народній творчості краян з’явились казки, легенди, прислів’я та приказки, що у своїй манері повідають нам про період відродження української звитяги та мужності, української державності та славних Перемог над зайдами на рідних землях. Більш докладно про особливості українських народних казоко і легенд ви можете прочитати у нашій статті «Жили собі, були собі». А ми продовжуємо знайомити Вас з українськими письменниками, які жили і творили свої нетлінні шедеври в епоху європейського Ренесансу. Хоча відповідно до періодизації давньої української літератури Сергія Єфремова даний період слід називати «Доба національно — державної залеглості (від кінця XIV до кінця XVIII cт.)».
Проте відповідно періодизації української літератури Ігорем Ісіченком українську літературу даного періоду називають «Література Ренесансу (середина XV — XVI ст.» Та й відповідно періодизації давньої української літератури за Дмитром Чижевським літературний процес в даний відрізок часу називається «Український ренесанс та реформація (кінець XV — кінець XVI ст.)». Тож будемо вважати, що і світочі наукового літературознавства підтверджують наше дослідження, що українська література в епоху європейського Ренесансу теж мала характерні прояви її на теренах України. І цьому в підтвердження є твори українського поета Івана Вишенського і «Apokrisis» Христофора Філалета. Саме в цей період виникає міжконфесійна полеміка, яку можна простежити, перечитуючи твори єзуїтів Петра Скарги чи Бенедикта Гербеста, або ж твори учасників Острозького гуртка полемістів, серед яких першу скрипку грали українські письменники Василь Суразький та Клирик Острозький. Серед українських письменників-полемістів також вагомий внесок у скарбничку українського Ренесансу вніс своїми творами «Ключ Царства Небесного» і «Календар римський новий» український письменник Герасим Смотрицький, який був не лише знаним українським письменником і педагогом з Поділля, учасником острозького полемічного гуртка, а й одним із видавців «Острозької Біблії» та й першим ректором знаної в світі Острозької академії.
Певно варто згадати і про анонімну пісню «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», і про «Пасквіль 1575 року» Яна Жоравницького. Варто також згадати і про творчість львів’янина Еразма Сикста, котрий навчався у Кракові (Польща), ступінь доктора медицини здобув у 1602 у Падуанському університеті (Італія). Від 1614 до 1629 працював лікарем львівського католицького шпиталю. А трохи пізніше він відомий світові як професор медицини в Замойській Академії, автор низки літературних і наукових праць. Аналіз посилань талановитого українця Еразма Сикста вражає не тільки глибиною знань автора у царині медичних надбань стародавнього світу, а й обізнаністю з науковими працями Середньовіччя, Ренесансу та своїх сучасників. Значний інтерес викликає медичний коментар Еразма Сикста до творів Сенеки, надрукований 1627 року у Львові Це яскравий приклад синкретизму наукового, публіцистичного та художнього стилів в одному творі, де серйозні наукові факти, приклади з власної медичної практики сусідять із цитатами не лише античних лікарів (Гіпократ, Гален), а й письменників, поетів (найчастіше цитується Горацій) і навіть з поетичними рядками. Варто зауважити, що Еразм Сикст був не лише прекрасним письменником, а і прекрасним оратором. Він досконало володів словом як родинною мовою так і європейськими мовами країн, де йому доводилось певний час мешкати. Цьому в підтвердження можемо навести приклад, коли перебуваючи на посаді бургомістра Львова Еразм Сикст завдяки своєї красномовності та логіки аргументацій виграв масштабний судовий процес у бізнесмена й політика Мартина Кампіана, який володів більшістю маєтностей Львова на той час, що призвело до вигнання у 1628 році Мартина Кампіана зі Львова. Ось такі вони українські самоцвіти.
В українській літературі XVI століття простежуються характерні риси Ренесансу, а саме:
- Наслідування античного мистецтва;
- Гуманізм;
- Егоцентричний індивідуалізм;
- Зацікавлення життям простих людей;
- Оспівування і правдиве зображення життя простих людей тощо.
Ось такою самобутньою і надзвичайно цікавою та корисною була українська література в епоху Ренесансу, коли і чужою мовою українці писали настільки талановито, що їхні твори не помітити неможливо. Українці вражали своєю обізнаністю світових тенденцій, освіченістю в багатьох прогресивних науках та креативністю мислення. В епоху Ренесансу краяни не відсиджувались і не відлежувались, як стверджують деякі критики, а творили цікаву і надзвичайно яскраву ренесансну літературу.
Так українські поети Стефан Зизаній та Лаврентій Зизаній (справжнє прізвище Кукіль) походили з руської родини грецького обряду, тож все своє свідоме життя у своїй творчості активно відстоювали православну віру.
Згідно документації відомо, що Стефан Зизаній з 1586 року працював викладачем у Львівській братській школі і, навіть, деякий час був очільником даної школи. З 1594 року був проповідником і учителем братської школи у місті Вільно. А 1595 року побачив світ його православний «Катехізис». Літературознавці зазначають, що його полемічні твори були популярними не лише на теренах Польші чи Литви. Його творами зачитувались і його цитували у своїх виступах представники української інтелігенції в багатьох країнах Європи.
Стефан Зизаній скористався на повну модними віяннями Ренесансу і у своєму трактаті «Казання святого Кирила», надрукованого 1596 року у Вільно українською і польською мовами, відкрито виступає проти Папи Римського та уніатів. Ясно, що єзуїти ненавиділи українського поета, але ж і свої землячки, що раді прислужитися католицькій церкві, теж намагалися вставляти палки в колеса Стефана Зизанія, який у 1558 році набув іще одного прізвища – Тустановський. Під цим прізвищем він теж друкував свої поезії, але у підписах документів свій псевдонім майже не вживав. Тож знаходимо документи, які підтверджують, що українець, але католик за віросповіданням, митрополит Михайло Рогоза добився таки у січні 1596 засудження Зизанія як єретика. Хоча вже у жовтні того ж 1596 року Берестейський собор поновив Зизанія у правах. І він знову почав викладати у Віленській братській школі.
Його ж брат Лаврентій Зизаній відомий вченому світу як автор першого друкованого словника з довгою назвою «Лексис, Сирѣчь реченїя, Въкратъцѣ събран(ъ)ны и из слове(н)скаго языка на просты(й) рускі(й) діале(к)тъ истол(ъ)кованы». Саме «Лексис» Лаврентія Зизанія став зразком і основою «Лексикона» українського письменника і науковця Памва Беринди та й усіляких московських азбуковників.
Лаврентій також, як і його брат, був викладачем у братських школах. Він викладав церковнослов’янську і грецьку мови у Львівській (до 1592), Берестейській (до 1596) та Віленській (до 1597) братських школах. До речі, працюючи учителем Віленської братської школи Лаврентій Зизаній-Тустановський підготував і надрукував одну із свої головних праць, яку називають «БУКВАР».
Потім він перебрався вчителювати в родинах багатіїв. Так Лаврентій Зизаній від 1597 до 1600 року був домашнім вчителем у родині князя Богдана Соломирецького у маєтку поблизу Мінська, а від 1600 до 1602 року працював домашнім учителем в родині князя Олександра Острозького, який мешкав у місті Ярослав Галицький. І вже у 1602 році Лаврентій Зизаній мав сан ієрея. А від 1612 до 1618 року він служив священиком соборної церкви у місті Корці. До речі, місто Корець, що на Рівненщині, входить до Списку історичних міст України. Вперше цей населений пункт згадується у письмових джерелах ще у 1150 році. Тож, напевно, гіди нагадують туристам тепер і про уславленого поета Лаврентія Зизанія, котрий мешкав і творив свої поетичні рядки саме у мальовничому містечку на Рівненщині.
Потім на запрошення архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького поет і священнослужитель Лаврентій Зизаній переїхав до Києва, де активно брав участь у редагуванні лаврських друкованих видань, а також перекладав книги з грецької мови на церковнослов’янську. Саме Лаврентій Зизаній-Тустановський є автором «Катехізису», укладеного староукраїнською мовою і надрукованого 1627 року. Цей полемічний трактат викликав неоднозначні відгуки. Адже автор категорично виступає з критикою католицизму і протестантизму. І так критикує, що й московський патріарх Філарет постановив спалити дане видання. На радість історичної правди до наших днів дійшло декілька екземплярів скандального видання. На звинувачення з боку московських опонентів Лаврентій Зизаній говорив, що виклав «ведомости ради, чтобы человек ведал, яко то есть», а не для того, щоб показати, що «звездами правится житию нашему».
Саме Лаврентій Зизаній 1596 року уклав перший систематичний підручник церковнослов’янської мови, призначений для шкіл і назвав він його «Грамматіка словенска совершенного искусства осми частей слова». В даному підручнику визначено чотири частини граматики, а саме: орфографію, просодію, етимологію та синтаксис. Автором підручника виділено 8 частин мови: различіє (артикль), ім’я, містоім’я, глагол, причастіє, предлог, нарічіє та союз. Напевно він перший, хто використовує античні і ренесансні ідеї як аргумент вивчення граматики, що має бути основою для вивчення всіх інших наук. У своїй праці Лаврентій Зизаній демонструє зв'язок граматики з риторикою, логікою та філософією. Саме Лаврентій Зизаній-Тустановський ввів орудний відмінок у праукраїнську граматику та дав «канони орфографії» церковнослов’янської мови. Враховуючи вищеназване ми маємо право стверджувати, що «Грамматіка словенска» Лаврентія Зизанія була значним кроком у слов'янській філології, що дало поштовх для розвитку української філології. Про подальший розвиток української літератури вже в добу українського бароко ми поспілкуємось у нашій наступній статті.