Іван Павлович Багряний (справжнє прізвище Лозов'яга) — один із найвидатніших українських письменників XX століття. Постать І. Багряного, талановитого прозаїка, поета, літературознавця, громадського діяча, вже давно ввійшла до когорти видатних українських митців, справжніх майстрів художнього слова. У своїх творах письменник порушував теми, які залишаються актуальними для нашого сьогодення і постають як універсальні категорії буття людської цивілізації: духовне становлення людини, відповідальність особистості за власні вчинки, власну долю, автентичність людського існування взагалі, тему зради, кохання, тему вибурювання національної ідеї та національного відродження. І. П. Багряний активно займався громадсько-політичною та журналістською діяльністю. У 1952 – 1963 роках був головою Української Національної Ради, віце-президентом УНР в екзилі. У політичних статтях, зверненнях, памфлетах та промовах гаряче відстоював тезу відновлення української незалежної державності.
За кордоном його романи видавалися багатьма мовами, там вони користувалися популярністю, “пробиваючи мури чужих літератур”, як наголошував Г.Костюк. На рідній землі Івана Павловича люто ненавиділа більшовицька влада: ім’я митця було занесено в чорні списки зрадників народу, а твори надовго вилучені з літературного вжитку. Тільки 1991 року І. Багряного реабілітовано – відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.
Один із «крамольних творів» І. Багряного повість «Огненне коло». Була видана у 1953 році. У ній письменник чи не одним із перших в Україні спробував відтворити й осмислити трагічну подію нашої історії — крах дивізії Січових Стрільців «Галичина» у бою під Бродами 27 липня 1944 року. Дивізію СС «Галичина» було створено 1943 року німецьким командуванням для боротьби з Червоною Армією. Вона складалася переважно з українців, вихідців із західних земель. Фашисти вже мали досвід використання додаткових людських ресурсів. Під кінець Другої світової війни у них було загалом 20 іноземних дивізій. Німецький історик Ганс Вернер подає цифру вихідців із СРСР, які служили в німецькому війську, — всього 968 тисяч, з них 310 тисяч росіян, 250 тисяч — українців» . У липні 1944 року головний наступ радянських військ очікувався в районі Броди — Зборів. Дивізія мала зупинити його, власне, перепинити собою наступальний рух Червоної армії на захід. Але дивізію було розбито. За приблизними підрахунками, загинуло близько 6 тисяч вояків, пощастило врятуватися 3 тисячам. Доля цього військового формування і досі залишається недостатньо вивченою сторінкою національної історії, викликає чимало суперечок.
Обкладинка першого видання, 1953 р.
“Огненне коло” – повість про трагедію під Бродами, про “одну з найтяжчих тем усієї нашої визвольної боротьби” – так охарактеризував її сам автор у зверненні післямові до читача. Художнє полотно виходить за рамки повісті. Це не тільки повість, а й трагедія, і містично-психологічний трилер, в основі якого – криваві події недавньої української історії. Умови, в яких І. Багряний творив літературу, були екстремальними. З 1948 р. письменник майже не виходив з лікарень. Коли вже не міг працювати за письмовим столом, йому зробили для письма спеціальну дошку, яку, лежачи на лікарняному ліжку, ставив на груди. Палата в санаторії Сан-Блазієн перетворилася на робочий кабінет. Фізична немічність не заважала будувати творчі плани на майбутнє. Хотілося написати про Симона Петлюру, про повстання на панцернику “Потьомкін”, яке почалося зі слів матроса-українця Вакулинчука, сказаних по-українські: “Та доки ж ми будемо рабами?” Хотілося відтворити у пам’яті конфіскований роман “Марево”. А ось останній лист І. Багряного до “Дорогого друга” (саме так завжди звертався до Д. Нитченка його автор); “Дорогий Друже Дмитре! Коли б ви були тут, коло мене, й побачили, як я борюкаюсь за життя, Ви б не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень. Здається, моя пісенька проспівана... Не нарікайте, що нема листів. Як тільки буду в стані – напишу . Неодмінно. Оце написав кілька рядків, а так ніби працював півдня кайлом у шахті.”
Треба відмітити, що Багряний пише у повісті про події, яких він сам не пережив і не бачив. Тут видно, що твір писаний на підставі переказів. Сам автор у післяслові пише, що не уважає цю повість за досконалу, але тому, що в нашій літературі немає творів на теми визвольної боротьби, він відважився писати на таку болючу тему, а саме про трагедію під Бродами. Письменник мав на думці написати великий роман в 4-ох томах, у якому одну частину, себто четвертий том мала творити повість «Огненне коло».
Як на Україні, так і в еміграції доля дивізії СС «Галичина» до цього не була правдиво висвітлена. І. Багряний трактує неоднозначну сторінку української визвольної боротьби як велику трагедію, коли «українці в радянській формі вбивали українців у формі німецькій» (Ю. Покальчук). Тут і протест гуманіста проти жахів війни, проти тих, хто кидає цвіт української молоді на вірну загибель у нерівному бою; і правдиве зображення істинних стосунків між українцями та німцями, коли «союзники» називали дивізійників «Унтерменшами», а українці терпіли, зціпивши зуби, аби тільки створити власні збройні сили і вийти з-під опіки арійської та сталінської рас.
Епіграфи до повісті «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто власне життя покладе за друзів своїх» (з «Нового Завіту») та «Хлопці ж бо то хлопці, як соколи!..» (зі стрілецької пісні) ніби запрограмовують твір на прославлення, увічнення пам’яті загиблих українських патріотів.
Тривалий час комуністичною пропагандою нав’язувалася думка про те, що солдати дивізії, так само, як і воїни УПА, оунівці, були зрадниками, фашистськими прислужниками. Насправді – це були українські патріоти, які хотіли звільнити українську землю від будь-якого ярма, прагнули жити у вільній, незалежній державі. Бойові дії за участю дивізії були лише частиною довготривалої та складної визвольної боротьби українців.
Узявши за основу реальні історичні події, І. Багряний спробував художньо їх осмислити. Це — правдиве історичне тло для глибших узагальнень, досить вдала спроба художньо пізнати й оцінити такі категорії життя, як життя і смерть, війна і мир, добро і зло, до того ж із позицій загальнолюдської моралі, незмінних, вічних гуманістичних вартостей.
Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 р. в німецькому санаторії Сан-Блазієн. Після смерті знайшли недописаного листа: “Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напряження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи – це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати – не має панцера, та я все це витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово!? Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову і йду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу”.
Поховано Івана Багряного на цвинтарі в Новому Ульмі. На могилі стоїть пам’ятник (автор – скульптор Леонід Молодожанин) із написом-цитатою із поеми “Мечоносці”: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами.»
В Україні життєвий подвиг письменника було оцінено уже за Незалежності: у березні 1992 року Івана Багряного посмертно нагороджено найвищою відзнакою нашої держави – Державною премією України імені Тараса Шевченка. Всі надруковані твори Івана Багряного доеміграційного періоду були вилучені і заховані в спецхранах, всі рукописи конфісковані і, якщо не знищені, досі перебувають у закритих архивах. “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Огненне коло”, п’єси, поезії та публіцистика Івана Багряного з 1989 р. друкувались у вітчизняній періодиці і виходили окремими виданнями.
У памфлеті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» Іван Багряний писав:
«Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне, як щез фашизм німецький.
Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості».
Іван Багряний прожив життя, для якого важко знайти епітети. Нескінченні мандрівки, карколомні пригоди, непохитна відданість ідеалам, неабиякий інтелект та інтуїція, нездоланна воля до перемоги, яскрава творчість у багатьох жанрах і насичена політична активність – усе це зробили з Багряного одного з головних наших героїв двадцятого століття.
І особливо приємно, що всупереч загальним традиціям українського самозабуття, пам’ять про Багряного жива. Його книжки відносно регулярно перевидаються, його долю і творчість досліджують, в Україні є вулиці Багряного, меморіальні дошки і пам’ятник, працює благодійна Фундація імені Івана Багряного.
Могила Івана Багряного в м. Новий Ульм (Німеччина)
Використані джерела
- «Бронебійна публіцистика» Івана Багряного
- ПОВІСТЬ ПРО НЕПЕРЕМОЖНІСТЬ ВОРОГА І ПРО ТИХ, ЩО "ЗАГИНУЛИ ЯК ПІД БРОДАМИ"
- «Велика справа потребує великого серця»
- Незвіданий Багряний. До 100-ліття від Дня народження
- Іван Багряний. Біг над прірвою від Охтирки до Нового Ульма
- Від МАРСу до «Тигроловів»: 15 фактів про Івана Багряного
Відео матеріали