Після того як у 1203 році Великим князем Романом Мстиславовичем до Галицько-Волинської Русі було приєднано Київ, усім стало ясно, що на мапі Європи утверджувалася могутня самодостатня держава із самобутньою культурою та високорозвиненою освітою. І ця держава є прямим спадкоємцем Русі зі столицею в Києві. А отже багатовікові традиції, звичаї та обряди, розвинені декоративно-прикладні ремесла та високоосвічена християнська писемність і всенародна грамотність – були фундаментом для подальшого зросту і кількості, і якості духовенства на святій українській землі. Саме в ті часи і утвердився одяг клиру та монашества, якому ми хотіли б присвятити дану статтю.
Тож почнемо з азів. За призначенням одяг духовенства поділяється на: небослужбовий одяг клиру, богослужбовий одяг клиру та монаший одяг. Як відомо із літописів: у Візантії не пізніше 6-го Вселенського собору (691 р.) узаконено або ввійшло у звичай, щоб священники і всі клирики, як люди особливі у суспільстві, одягались у свої спеціальні одежі. У правилах цього собору читаємо: «ніхто з клириків хай не одягається в неналежну одежу, ані перебуваючи в місті, ані будучи в дорозі: але кожен з них хай вживає одяг уже визначений для клириків».
Для себе занотуємо, що так званий «Небослужбовий одяг» – це одежі, які відрізняють духовенство від мирян, тобто від краян, котрі не є священнослужителями чи монахами. А кого ми знаємо із небослужителів?! Напевно, перш за все диякона, священика та архієрея. А як їх відрізнити у повсякденному житті?! Все по тому ж небослужбовому одягу, який рекомендовано носити всюди працівникам духовних християнських закладів (церков, храмів, соборів, катедр, лаврів та монастирів). Ідеться не про всі одежі взагалі, а лише про вихідні-публічні, маючи на увазі, що одежі домашні, яких не видно під вихідними, залишені самоволі кожного.
Небослужбовий одяг диякона передбачає обов’язкові атрибути, якими є підрясник і ряса. В свою чергу до небослужбового одягу священика входить підрясник, ряса та наперсний хрест. А вже до небослужбового одягу архієрея обов’язково входить підрясник, ряса, мантія, клобук, наперсний хрест і панагія.
Цікаво те, що до появи сучасної ряси, яку ми запозичили від греків в першій половинці сімнадцятого століття, була лише одна вихідна одежа – це іматій-однорядка. Як стверджують історики: «Однорядка тривалий час була вихідною одежею не лише священників і дияконів, але й усіх клириків, тобто ще й читців і співців.» До речі, ІМАТІЙ із найдавніших часів був національним одягом греків і представляв собою безрукавну накидку або плащ. Священничий іматій спочатку був глухою, довгою і широкою сорочкою. Коли увійшли рукавні одежі з розрізаним передом – невідомо. Якщо це сталося після прийняття нами християнства, то, можливо, що і у нас спочатку священничий іматій був одежею глухою, яку надягали через голову. Однак, у пізніших візантійських греків виник ще інший іматій, запозичений зі сходу, який по-іншому називався КАВВАДІЙ. Це вже була одежа надягальна і рукавна. Нинішні широкорукавні священничі та монаші ряси у греків з’явилися в часи турецького поневолення. Греки запозичили їх від турків, а ми взяли їх від греків аж у першій половині XVII століття.
А якщо ми вже заговорили про рясу, то слід зазначити, що рясою називали зношену, убогу одежу монаха з грубої шерсті. По-перше, рясами називались усі монаші одежі, із-за їхньої вбогості. По-друге, рясою називали хітон, бо він мав бути із грубого сукна. Хітон у класичних греків – це сорочка, яку безпосередньо одягали на тіло. У пізніших греків він був верхньою вихідною одежею з рукавами і глухим передом, довгий до п’ят. Пізніше хітон розрізали спереду, і він став довгим до п’ят халатом.
Отож, хітон – це те, що в нинішніх монахів підрясник. Свою другу назву «ряса» він передав одежі, яка згодом з’явилася поверх нього, тобто теперішній рясі. Згідно зображень X-XI століть ХІТОН – це довга до п’ят сорочка, ще не розрізана спереду, яка відрізняється від священничого іматія тим, що не є настільки просторою в стані і зовсім не має коміра. Рукави в нім: або такі як у священничих іматіях-однорядках – вузькі і обхоплючі зап’ястя рук; або ширші і необхоплюючі зап’ястя рук. До появи сучасних ряс хітон ще називали ряска, сукман або ж сукманець.
Тож зауважимо, що спочатку ряси були введені лише для монахів. Аж у 1675 році за патріарха Йоакима собор говорить, щоб «протопресвітери, протодиякони, ієреї мирські та диякони носили одяг на зразок грецьких широкорукавних монаших ряс або ж по звичаю руському (однорядки)». Ось так з тих часів і прижились серед українського духовенства РЯСИ.
І знову ж таки, якщо говорити про одежу монахів, то МАНТІЯ є також своєрідним атрибутом вихідного публічного одягу монаха. У давні часи було три види монашої мантії:
- коротка, як капюшон – до праці;
- середня – до церкви;
- довга, однак не волочилася по землі – для виходу з монастиря.
Монаша та архієрейська мантія X-XIII століть відрізнялись від сучасних тим, що мали менше складок ззаду і були набагато коротші за нинішні.
Головний покров монахів сьогодні не є у своїй древній формі. У древній формі його зберегли старообрядці. Замість теперішнього слов’янського високого клобука, монаший покров являв собою шапочку-скуфію, подібну до священничої, із накидкою. Взуттям були сандали або калиги.
Але щодо головного покрову священників, то слід зауважити, що відповідно іконографічних свідчень та літописних відомостей найбільш вживаним зовнішнім головним покровом священників був КАПЕЛЮХ, який носять і сьогодні, проте тоді він був з нижчою тулією і з широкими полями. Більшість мирських ієреїв носили головні покрови капелюхи білого кольору, звідси назва: біле духовенство. У зимову пору священики користувались однією із тоді уживаних шапок: або ТРЕУХ, що нагадував грецьких солдатський шолом, який добре закривав вуха і потилицю, або ж МАЛАХАЙ.
У хроніці Йоана Кантакузена (перша половина XIV століття) вказано, що головний покров архієреїв із білих священників був інший від головного покрову архієреїв із монахів. Там сказано, що патріархи, якщо вони не з чину монашествуючих, носять головний покров покритий білим полотном. Це слід розуміти, що архієреї із білих священників уживали за головний покров священничий капелюх, а архієреї із монахів – монаший головний покров.
Звичайно до всіляких найсуворіших правил креативними священнослужителями додавалися ще й власні ініціативи, які не суперечили скромному образу небослужителя. Так Патріарх Йоан Гліка (1316-1320) обгорнув священничий капелюх по тулії білою матерією і на ній написав образ Спасителя з Богородицею і Предтечею.
Ще, вчитуючись у історичні відомості, ми можемо констатувати той факт, що шість головних посадових клириків константинопольського патріарха на зразок архієреїв мали хрести на капелюхах. Їх називали «СТАВРОФОРИ» – хрестоносні чиновники. У пізніші часи також головні посадовці митрополитів отримували ці хрести, але тільки з особливого даяння імператора. Посадовцям митрополита Солунського дозволили носити хрести у 1347 році.
Особливим головним покровом руських архієреїв був білий клобук, який на Русі носили і митрополити і єпископи. Білі клобуки на Русі спочатку, мабуть, з’явились як головний покров архієреїв не з монахів, а потім перейшли до всіх архієреїв. Десь після 1406 року митрополити і єпископи перестали носити білий клобук і він залишився виключною приналежністю архієпископа Новгородського. У 1564 році соборна постанова велить, щоб разом з архієпископом Новгородським його носили й всі митрополити.
Це ми окреслили основні особливості НЕБОСЛУЖБОВОГО ОДЯГУ.
Тепер пропонуємо всім краянам, які не цураються української церкви та української культури, пізнати основні риси одежі, у яких священнослужителі та церковнослужителі звершують богослужіння, тобто основні особливості БОГОСЛУЖБОВОГО ОДЯГУ. Деякі з цих одеж є символами благодатних дарів і без них священнослужитель не може звершувати богослужіння.
БОГОСЛУЖБОВИЙ ОДЯГ ( або облачення) священнослужителів, найчастіше виготовлений зі золотої або срібної парчі — в українських церквах також з полотна, прикрашеного вишивкою. Про особливості і символізм української вишивки ми Вам розповідали в одній із наших ранніх статей.
Вірю, що кожний, хто читає нашу статтю, хоча б раз та й побував на богослужінні у церкві. Мабуть, перше, що кинулося Вам у вічі так це те, що Богослужбовий одяг буває різного кольору в залежності від того, яке випадає свято. А тепер про відмінності одягу між священнослужителями відповідно їхнього духовного сану.
Богослужбовим одягом церковнослужителя є СТИХАР, тобто довгий одяг з рукавами. Тоді як богослужбовий одяг диякона передбачає підрясник, стихар, орар та нарукавники. Про підрясник і стихар ми вже розповіли. Тож додамо до сказаного, що ОРАР — це довга широка стяжка через плечі. А НАРУКАВНИКИ (або ще їх називають ПОРУЧІ) — це такі собі манжети на зап'ястках.
Богослужбовий одяг священника передбачає підрясник, рясу, стихар, і нарукавники, про особливості яких ми вже повідомляли. А іще до сказаного необхідно додати ФЕЛОН (це така собі накидка без рукавів, прикрашена хрестами), ЄПИТРАХИЛЬ ( що нагадує дияконський орар, але складений удвоє, охоплює шию і спереду спускається униз), а іще ПОЯС і НАПЕРСНИЙ ХРЕСТ, які не потребують роз’яснень. Плюс НАБЕДРЕННИК як відзнака.
А от богослужбовий одяг архієрея іще складніший і передбачає облачення в підрясник, стихар і нарукавники, як у диякона, плюс єпитрахиль, пояс та набедреник, як у священика, плюс САККОС замість священницького фелону. На сакккос накладається ще ОМОФОР, що покриває плечі і палицю, яку носять також відзначені заслужені священики. Плюс МИТРА, плюс ПАНАГІЯ, плюс ХРЕСТ з прикрасами. У ризи (або БОГОСЛУЖБОВИЙ ОДЯГ) священнослужителі вбираються з відповідними молитвами, пов'язані з символізмом кожної їхньої складової (наприклад, СТИХАР — чисте сумління, ПОЯС — духовна сила і т. д.). Слід зазначити, що в якості нагороди священнослужителям надається право носіння скуфії, набедренника, камилавки, хреста з прикрасами і митри.
Найбільш часто віруючі краяни зустрічають священнослужителя у скуфії. СКУФІЯ (від грец. σκούφος — «чепчик», «шапка») – це одвічний повсякденний головний убір православних духовних осіб будь-якого сану. Впевнені, що ви не раз звертали увагу на невеличку круглу чорну шапочку, яку можна складати. Такою шапочкою покривали виголену верхню частину голови як католицькі, так і православні священики та ченці. Виголена частина звалася тонзурою (лат. tonsura), або «гуменцем» (староцерк.-слов. гоумьньце) і символізувала собою терновий вінець. Скуфію носили постійно, знімаючи її тільки перед богослужінням або сном. В наші дні маємо радість як православні краяни бачити величного митрополита Епіфанія в архієрейській скуфії хрестом.
Як зазначено у православному енциклопедичному словнику: «Звичай духівництва голити голову зберігався на Русі до середини XVII ст., але скуфія залишилась головним убором духовних осіб всіх звань і ступенів. Фіолетова оксамитова скуфія дається представникам білого духовенства як нагорода — друга після набедреника. Значення нагороди скуфія отримала з 1797 року.»
Теж надається священику як нагорода головний убір, який має цікаву назву «КАМИЛАВКА» (грец. кαμιλαύκα, καμηλαύκιον, καλυμμαύχιον, καλιμαυι від κάμηλος — «верблюд»), тобто головний убір у Православній церкві фіолетового або чорного кольору у вигляді дедалі ширшого догори циліндра. Представники чорного духівництва замість камилавки носять КЛОБУК — камилавку з наміткою. Камилавки білого та пурпурового кольору носять єпископи та патріархи. Грецька камилавка має невеличкі криси нагорі циліндра, камилавки Східної Європи крисів не мають. Балканські (сербські й болгарські) камилавки відрізняються від східноєвропейських меншою висотою і діаметром (нижня крайка розташована нижче вух). Символічно камилавка означає терновий вінок Ісуса Христа і умертвіння плоті.
І нарешті МИТРА (грец. μίτρα — «пов'язка на голову», «тюрбан») — богослужбовий головний убір єпископа та ієреїв, нагороджених архієреєм за особливі заслуги перед церквою. Митра має вигляд розширеної й заокругленої вгорі корони, оздобленої іконами. архієрейська митра на додачу оздоблена дорогоцінними каменями.
У «Настольній книзі священослужителя» ми можемо прочитати таке: «Сучасна митра — багато прикрашена парчевим шиттям, оксамитом, бісером, дорогоцінним камінням та іконами висока тверда шапка, що плавно звужується до обідка навкруг голови. Таку форму митра набула в XVIII—XIX століттях. До того православні митри на Русі були схожі на корони візантійських царів пізнього періоду імперії. Іноді обідок митри мав вигляд зубчатого вінця».
Феодора Вольсамон, патріарх Антиохійський (XII ст.) та блаженний Симеон, архієпископ Солунський (XV ст.) свідчать, що митру у вигляді корони — багатого царського головного убору, — вперше стали носити в IV столітті у нерозділеній Церкві римські папи. Потім на ІІІ Вселенському соборі (431 р.) святий Кирил Олександрійський одягнув митру-корону як представник Папи Римського Целестіна. До XII століття подібні митри носили на Сході лише олександрійські патріархи, а потім — константинопольські. Інші представники церкви, митрополити чи єпископи носили митри-пов'язки (вінці) простого древнього зразка, клобуки та шапки. До речі, з 1705 року митра стає головним убором не тільки архієреїв, але й усіх архимандритів. Указом імператора Павла І від 18 грудня 1797 року «митру, як винагороду, належало давати протоієреям за особливі заслуги.»
І нині в Україні митру можна побачити не лише на величних святкових богослужіннях, а і в музеї коштовностей України, про який ми згадували, коли розповідали про мистецтво золотарів. А ще є чимало легенд, пов’язаних з ризою священнослужителів. Чимало відомих легенд повістують про митру, яка буцімто виготовлена на основі корони короля Данила. Ще пам’ятаємо билину про митру Перемишльського єпископа Йосафа Коциловського. Кажуть, що легендарна митра була виготовлена з міді. І дана митра була свого часу інкрустована 972 маленькими рубінами та 300 маленькими перлинами. Окрім того на цій митрі ми можемо побачити рубіновий хрестик і дві великі перлини як дві основні цінності легендарної митри. У 1915 році війська російської імперії викрали єпископську митру і лише після війни через засідання Ліги Націй українське духовенство добилося повернення легендарної митри.
Також примітним є те, що у селі Іза Хустського району Закарпатської області, яка є визнаною столицею українського лозоплетіння, народився і тривалий час жив закарпатський священик Василь Гук, який займається незвичним для цього регіону ремеслом: церковною вишивкою та виготовленням МИТРИ. До речі, митри, які виготовив Василь Гук, можна побачити не лише на Закарпатті, але і в священнослужителів у сусідніх країнах. Ось такий талановитий митець, що Богу служить, та з Божою ласкою розвиває українське мистецтво, а отже і українську культуру.
Шануймо свої самоцвіти! Шануймо родинну мову! Шануймо українську культуру! Шануймо ся! Долучаймося до нашого проєкту «Українська культура: Пізнаємо своє».
