Микола Костомаров

Нехай же ані великороси, ані поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом!
М. Костомаров

Ад'юнкт-професор Імператорського університету Св. Володимира, визначний історик та письменник, історіограф, ідеолог слов'янського відродження, діяч українського національно-визвольного руху Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 р. у слободі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Батько був нащадком козаків-переселенців, місцевим поміщиком. Мати – українська селянська дівчина, раніше кріпачка, до 1812 р. навчалась в одному з московських пансіонів. Батько з матір'ю обвінчались після народження сина. Та не встигши усиновити Миколу, батько трагічно загинув. Тому до 1832 р. М. І. Костомаров перебував у кріпацькій залежності від його найближчих родичів - Ровнєвих. Ті були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14000 десятин родючої землі вдовину частку – 50000 карбованців асигнаціями, а також волю хлопчикові, вона погодилася без вагань. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, мати була готова на все. Цей факт вплинув на подальшу долю і світогляд майбутнього вченого.

Батьки М. І. Костомарова намагалися дати сину добру освіту. Тому вже з 10 років Миколу відправили навчатися до Московського пансіону, а згодом до Воронезької гімназії, яку той закінчив 1833 р. Цього ж року М. І. Костомаров вступає на історико-філологічний факультет Харківського університету.
По закінченні навчання деякий час служить юнкером у Кінбурнському драгунському полку в Острогозьку.

Наприкінці 30-х – на початку 40-х pp. M. Костомаров знайомиться із творчістю харківських поетів-романтиків, вивчає слов'янські мови, починає писати українською мовою та видавати художні твори під псевдонімами «Ієремія Галка», «Іван Богучаров».

У 1840 р. М. Костомаров склав магістерські іспити та взявся до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 р. Однак ця робота («Про причини і характер унії в Західній Росії») не була захищена через заборону Міністерства народної освіти. Дисертація побачила світ 1841 р. як окрема книга й дуже скоро стала широковідомою. Друга дисертація Костомарова, підготовлена за півтора роки, називалася «Про історичне значення російської народної поезії». Ідеологічних закидів тепер не було, тож вона була успішно захищена 1844 р. Костомаров одержав звання магістра й зосередився на науковій праці та педагогічній діяльності. Викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845 р. – ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846 р. – ад'юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету.

У 1845 – 46 рр. разом із М. Гулаком та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався й Т. Шевченко. Своє завдання «братчики» бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності». Кирило-мефодіївці виклали свої ідейно-політичні ідеали та прагнення в кількох програмних документах-прокламаціях: «До братів українців» та «До братів великоросів і поляків»; у Статуті та «Книзі буття українського народу». Вони прагнули перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність та волю людей.

Весною 1847 р. за доносом студента О. Петрова М. Костомарова разом з М. Гулаком, В. Білозерським, П. Кулішем, О. Навроцьким заарештували. Арешт Костомарова відбувся саме напередодні його весілля з Аліною Крагельською (вони обвінчалися лише через 28 років). Звинувативши у державному злочині, М. Костомарова спочатку ув'язнили у Петропавлівській фортеці, де він перебував рік, а потім на довгих дев'ять років заслали до Саратова.

На початку лютого 1856 р. у зв'язку зі сходженням на престол імператора Олександра II з Костомарова формально зняли політичний нагляд, а також заборону друкувати наукові та художні твори. А 1859 р. з Миколи Івановича було знято й заборону «служить по научной части». Тож він переїздить до С.-Петербурга і стає професором кафедри російської історії Петербурзького університету. В 1859 – 1862 рр. екстраординарний професор влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В. Горленко та ін.). Підтримував тісні зв'язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге, О. Бодянським; співпрацював із журналами «Современник», «Вестник Европы» (один із його засновників), «Отечественные записки», «Русское слово», «Русская старина», «Киевская старина» та ін. Виступив із статтєю «Україна» у журналі «Колокол». Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми.

З 1860 р. Микола Іванович був членом Археографічної комісії. Готував видання «Актів Південної та Західної Росії». На базі с.-петербурзьких, московських, варшавських та інших архівів М. Костомаров написав та опублікував низку капітальних праць з історії України, зокрема «Руїна» (1879-1880 рр.), дослідження «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок» (1876), «Мазепинці» (1884).

1861 р. Костомаров отримав золоту медаль від С.-Петербурзької академії наук за аналіз твору І. Попки «Чорноморські козаки».

На початку 1862 р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі.

У 1864 р. рада університету Св. Володимира присвоїла М. Костомарову науковий ступінь доктора російської історії. 1876 р. його було обрано членом-кореспондентом С.-Петербурзької академії наук, 1884-го – почесним членом Київського університету Св. Володимира. У різні роки М. Костомарова обирали почесним членом багатьох інших закладів, наукових товариств та установ, також і закордонних – Південно-Слов'янської академії, Сербського наукового товариства. Але до самої смерті Микола Іванович зберіг за собою тільки одну службову посаду – члена Археографічної комісії, яка видала за його редакцією 12 томів унікальних «Актів».

У 1872 р. його знову було нагороджено золотою медаллю Петербурзької академії наук, а 1880 р. – орденом Станіслава І ступеня.

В 1875 – 77 роках Костомаров пише свою докладну автобіографію, яка є важливим джерелом для вивчення його життя і творчості.

Та на жаль, тяжка хвороба (1884-1885 pp.) позбавила М. І. Костомарова можливості працювати на повну силу.

Помер М. І. Костомаров у квітні 1885 р. і був похований на Волковому кладовищі у С.-Петербурзі.

Уся творчість Миколи Івановича Костомарова як історика, фольклориста й письменника-белетриста проникнута ідеєю народності. Костомаров висунув тезу, що народ також може бути предметом історичної науки. Тим самим він відкрив можливість для вивчення історії українського народу, для якої в рамках панівного на той час державницького підходу не було місця. На народну творчість Костомаров дивився як на дзеркало, в якому можна побачити відбиття державної діяльності й політичних подій у народних масах.

Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів.

Про нього:

Гончар О. Т. Українофільська діяльність М. Костомарова у дзеркалі його епістолярію (середина 1850-х – початок 1860-х рр.) / О. Т. Гончар // Український історичний журнал. – 2010. – № 6. – С. 34–49 – Бібліогр. у кінці ст.
Пiнчук Юрiй Анатолiйович. Микола Іванович Костомаров: 1817–1885 рр./ Пiнчук – К. : НАУК. ДУМКА, 1992. – 231 c.
Пінчук Юрій. Микола Костомаров: людина, вчений, громадський діяч: (до 190-річчя народження) / Ю. Пінчук // Історичний журнал. – 2007. – № 1. – С. 3–16 – Библиогр.: с. 16/
Смолій Валерій Андрійович. Микола Костомаров: віхи життя і творчості: енциклопед. довід./ В. А. Смолій; Ю. А. Пінчук, О. В. Ясь; ред. В. А. Смолій – К. : Вища шк., 2005. – Бібліогр. у кінці ст. – 543 с.

Його твори:

Костомаров Микола Іванович. Богдан Хмельницький [Текст] : іст. моногр./ М. І. Костомаров; пер. Т. С. Завгородня, передм. В. С. Мороз, худож. А. П. Дерев'янко – Д. : Січ, 2004. – 843 с.
Костомаров Микола Іванович. Галерея портретів: біогр. нариси: для серед. та ст. шк. віку/ М. І. Костомаров; пер. М. Ілляш, упоряд. В. Замлинський, худ. С. Семендяев, ред. О. Емченко – К. : Веселка, 1993. – 326 c.
Костомаров Микола Іванович. Закон божий: книга буття українського народу/ Костомаров – К. : Либідь, 1991. – 38 c.
Костомаров Микола Іванович. Історія України в життєписах визначних її діячів [Текст] / М. І. Костомаров; переложив О. Барвінський – К. : Україна, 1991. – Вих. дан. ориг.: Львів: Друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1918. – 493 с. – (Бібліотека репринтних видань).