За першочерговим задумом це мав бути сценарій до двосерійного фільму. Але, як кажуть, не склалося. І в результаті ми маємо майже автобіографічний роман про події у Прип’яті у квітні 1986 року.
Про самий вибух у романі сказано не так багато. Всю свою увагу письменниця приділяє людям та їхньому подальшому життю. Замовчування, приховування діагнозів, відсутність потрібного лікування, брехливі рапорти і звіти всіх чиновників. Ніякої радіації не існувало навіть після трагедії. Лікарі казали, що всі захворювання загострилися від стресу.
Читаючи книгу диву даєшся від наївності людей. Вони намагалися жити звичайним життям навіть у день вибуху, не відміняючи дискотек та літературних вечорів. Чи то може ми вже так надивилися на тисячі катастроф у світі? «Если город не эвакуируют до вечера, то, безусловно, дискотека будет… всё должно быть как всегда…»
А ще постійно захоплюєшся їх чуйністю одне до одного. Вони допомагають абсолютно чужим людям, без зволікань ділять власний дім із незнайомцями. І від цього у голові постійно виникає питання: «Як би поводилися люди у наш час при подібній ситуації?»
Кінцівка книги одночасно сумна і трохи наївна. Чомусь не надто віриться у реальність вчинку Олександра. Але, може, у той час люди дійсно були іншими?
Через те, що твір писався як кіноповість, тут немає довгих описів подій, яскравих пейзажів чи детальних характеристик героїв. Книгу варто читати не для відчуття «високого слова», а для того, щоб дізнатися про ту страшну трагедію з точки зору мешканців теперішньої «зони відчуження». Подивитися на світ їхніми очима, пізнати їхні радості й печалі, зрозуміти, що відбувалося у головах людей, які жили за кілька сотень метрів від атомної станції.
Автор відгуку: Анастасія Козак
Коментарі