Чотири десятиліття (від початку 50-х до початку 90-х рр. ХІХ ст.) працював він в українській поезії, з його ім’ям пов’язані створення оригінальної модифікації жанру байки та розвиток нових тенденцій лірики. Саме його поряд з Євгеном Гребінкою Іван Франко назвав найкращим українським байкарем, а його вірші – перлинами української лірики.
Леонід Іванович Глібов народився 5 березня (21 лютого) 1827 р. у с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом – у с. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»... Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків.
Початкову освіту Глібов здобув удома, а в 1840 р. батько одвіз хлопця в Полтавську гімназію. А вже в 1841 р. Глібов написав свій перший вірш «Сон». Похвала учителя російської словесності заохотила писати далі. 1847 р. в Полтаві виходить з друку його перша збірка російськомовних віршів під назвою «Стихотворения Леонида Глебова 1845 и 1846». Та замість очікуваних лаврів, вона принесла авторові лише неприємності – інспектор гімназії І. І. Боровиковський зробив Глібову належне «внушеніє» за видання книжки без відома дирекції гімназії та пригрозив карцером.
Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто. Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безбородька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція – його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі. Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців – цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей». Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856 р.). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі. Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно-просвітительською діяльністю.
Він засновує «Товариство, кохаюче рідну мову». Учасники його ставили перші українські вистави та популярні «живі картини». Не отримуючи й п’ятдесяти карбованців платні на місяць, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п'єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був пов'язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував із закордону й поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання. Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х рр. ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки. Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі «Основа», що з 1861 р. виходив у Петербурзі. У середині 1861 р. він почав видавати за власний кошт тижневик «Черниговский листок» (російською й українською мовами), що мав виразний літературний ухил і виходив за своїм значенням за межі місцевого органу, особливо після припинення 1862 р. видання «Основи». Значну частину статей для «Черниговского листка» писав сам Глібов, публікуючи їх під кількома псевдонімами.
1863 р. у Києві в серії «Для народного читання» вийшла перша збірка байок Глібова. З'явившись у час сумнозвісного валуєвського указу, яким заборонялося видавати книги українською мовою, вона відразу була заборонена для народних шкіл, а частина тиражу знищена. У липні 1863 р. заарештували І. Андрущенка. Серед його паперів було знайдено листи Глібова. Становище ускладнилося ще й тим, що І. Андрущенко
 |
| Пам’ятник Леоніду Глібову біля Троїцької церкви |
передав з тюрми «на волю» Л. Глібову конфіденційні листи, які той мав переслати в московську та петербурзьку організації «Землі і волі». Ці компрометуючі Глібова послання «державного злочинця» потрапили у слідчу комісію. Хоч обшук на квартирі письменника був безрезультатним, у серпні 1863 р. заборонили «Черниговский листок» та встановили поліційний нагляд за Глібовим, а згодом, з 1 жовтня, розпорядженням міністра освіти його звільнили з посади вчителя. Віднині все листування Глібова пильно переглядав місцевий поліцмейстер. Позбавлений роботи, Глібов 30 жовтня 1863 р. виїхав у Ніжин до батьків дружини.
Біда за бідою підкрадається в родину Глібових. Спочатку Леонід Іванович втратив улюблену доньку Ліду, потім померла його дружина. Після цих бід Глібов надовго замовк. Тільки через два роки він зміг повернутися до Чернігова на посаду переписувача губернського статистичного комітету. Наприкінці 1867 р. Глібову вдається влаштуватися завідуючим чернігівською земською друкарнею. На цій посаді йому судилося пробути пожиттєво.
Справжнє творче горіння повернулося до Глібова наприкінці життя. Він починає друкуватися в Галицьких журналах «Дзвінок» та «Зоря». За останні чотири роки письменник створює українською мовою більше, ніж за весь попередній час. Популярність його зростає.
Протягом 1890-1893 рр. байкар написав понад 50 віршованих загадок, жартівливих пісеньок та акровіршів для дітей. Ці твори друкувалися під псевдонімом «дідусь Кенир», відрізняються дотепністю, щирістю, досконалістю художньої форми.
У пошані й славі, але фізично розбитим, майже зовсім сліпим доживає Л. Глібов останні свої дні. Втративши зір, він продовжував писати під лінійку з лупою. За п’ять днів до смерті поет продиктував близькому приятелеві останню байку «Огонь і Гай», якій судилося стати своєрідним заповітом байкаря. 10 листопада (29 жовтня) 1893 р. від астми й хвороби серця на 66 році життя його не стало. Ясного й теплого осіннього дня Чернігів проводжав в останню путь свого улюбленого поета. Труну Глібова несли на руках далеко за місто до Троїцького монастиря, де його було поховано. На пам'ятнику поетові, спорудженому на кошти громадськості, було викарбовано слова В. Cамійленка, написані в день смерті Глібова.
...І от замовк твій голос, погас огонь ясний,
Що в темному світі окопі;
Але не вмре поет у пам'яті людській.
Згадаєм ми тебе в недоленьці лихій
І в кращий час нової долі.
Comments