Вона походила з номенклатурної радянської родини (її батько, Олександр Валентинович, працював на керівних посадах у кіновиробництві – був директором Ялтинської кіностудії, «Ленфільму», Київської й Одеської кіностудій, очолював театр-студію кіноактора на Кіностудії ім. О. Довженка) і водночас була талановитою художницею. Таке становище відкривало перед дівчиною якнайширші перспективи в світі мистецтва. Та вона вибрала інший шлях, ставши українською дисиденткою.
Алла Горська народилася 18 вересня 1929-го року в Ялтi. Пережила разом із матір’ю дві блокадні зими у Ленінграді. Втратила брата Арсена, який загинув на фронті. Наприкінці 1943 року переїхала разом з батьками до Києва. Вступила до Республіканської художньої школи, яку закінчила у 1948-му із золотою медаллю. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор'єва). Влітку 1952 року вийшла заміж за студента цього ж вузу Віктора Зарецького, а через два роки, закінчивши інститут, працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках; 1959 року за роботами шахтарського циклу її прийняли до Спілки художників. Деякий час викладала малюнок в Республіканській художній школі. На двох із чоловіком мала художню майстерню в Києві на вулиці Філатова.
Та 1956 року відбувся ХХ з'їзд КПРС, що ознаменував так звану хрущовську «відлигу». Культура ожила, до університетів та інститутів прийшли свіжі молоді сили. Алла Горська активно включилася в процес національного відродження. Вирісши в зросiйщенiй сім’ї, вона свідомо перейшла на українську мову спілкування.
У 1962 році Алла Олександрівна стає одним iз засновників Клубу творчої молоді, формальним приводом для створення якого був приїзд канадської делегації, адже її представники виявили бажання вiдвiдати
молодіжний клуб. От i довелося за півгодини його створити – у дусі часу. Та Клуб дуже скоро перетворився на неформальне за духом об'єднання, до якого горнулися молоді сили лiтераторiв, акторів, письменників, режисерів, композиторів, художників. Легендарний КТМ закумулював у собі енергію таких неординарних особистостей, як Iван Драч, Iван Свiтличний, Євген Сверстюк, Iрина Жиленко, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Лесь Танюк, Iван Дзюба та багато інших.
Одного разу в Клубі хтось приголомшив новиною: у Жовтневому палаці, де в кімнаті №13 вони засідали, до війни була катівня НКВС. Про це розповів одному з членів старенький комендант будівлі. І навіть показав місце колишніх камер – тепер там був гардероб. Створили комісію для збору матеріалів про сталінські репресії. Горська записалася до неї. Разом із поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком розпитували людей, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу.
Спогади очевидців привели до Биківні – північно-східної околиці Києва. 1962 року Горська, Танюк і Симоненко поїхали туди. Горби, травичка, пасуться кози, хлопчаки ганяють у футбол... Придивилися: замість м'яча – череп. Двічі прострелений. Місцевий дідусь за чарку розповів, як енкаведисти від літа 1936-го й до початку війни ховали тут свої жертви. Потім виявили поховання замордованих на Лук'янівському цвинтарі. Про свої знахідки написали до Київради. Відповіді не отримали, проте «потрапили на олівчик» КДБ. Василеві Симоненку ці відкриття коштували життя. У Черкасах йому в міліції відбили нирки. 1963-го поет помер. Горській погрожували по телефону. Клуб творчої молоді закрили.
Саму Горську 1964 року виключили зi Спілки художників за «ідейно хибний» вітраж «Шевченка мати», виготовлений нею у вестибюлі Київського університету разом iз художниками Людмилою Семикiною, Панасом Заливахою та Галиною Севрук (на вiтражi зображувався гнівний Шевченко, що однією рукою пригортав скривджену жiнку – Україну, а у високо пiднятiй другій – тримав книгу. Зображення на вiтражi супроводжувалося словами: «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло їх поставлю слово»). Вітраж був знищений адміністрацією університету, а Алла Олександрівна змушена була шукати роботу на виїзді, створивши з іншими художниками ряд монументально-декоративних комплексів на Донбасі (після чого її таки поновили у Спiлцi художників).
По арештах української iнтелiгенцiї в 1965 роцi А. Горська 16 грудня того ж року подала окрему скаргу прокуророві УРСР. Це були її перші відкриті сутички з органами держбезпеки. У квітні 1966-го Алла подала клопотання на захист Панаса Заливахи. Горська була присутня на процесі В. Чорновола, що проходив 15 вересня 1967-го у Львові, де з групою киян заявила протест проти незаконного ведення суду. У квітні 1968 року вона поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури на ім'я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного у зв'язку з арештами і протизаконними закритими судами над дисидентами. Цей документ з'явився в обстановці настроїв, викликаних чехословацькими подіями – Празькою весною – 68. Він відомий під назвою «Лист-протест 139-ти». Лист був написаний в стриманих формулюваннях, обережно і толерантно. У ньому зверталась увага на відхід від рішень ХХ з'їзду КПРС, порушення соціалістичної законності.
За участь в акціях протесту в 1965-1968 роках проти розправи над українськими дисидентами Горська була знову виключена зі Спілки художників і зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. По Києву і всій Україні стали поширюватися чутки з КДБ про існування терористичної бандерівської організації, нібито керованої західними спецслужбами. Одним з керівників цієї організації називали Горську.
У 1969-70-х роках А. Горська підтримувала виступи Валентина Мороза. Було ще багато колективних заяв – i це все попри виклики в КДБ, попередження, стеження та погрози.
Життя Алли Горської обірвалося 28 листопада 1970 року. Друзі і знайомі донині впевнені, що загадкова смерть – це справа рук КДБ. Але по ній лишилися її картини («Прип'ять», «Пором», «Абетка», «Хлiб»), портрети (Т. Шевченка, А. Петрицького, В. Симоненка та iн.), малюнки («Автопортрет», «Мати», «Село» та iн.), ряд мозаїчних композицiй (зокрема, й мозаїчне панно у Музеї «Молода гвардiя» в Краснодонi), i головне – пам'ять як про Людину.
Більше можна дізнатися, звернувшись до документів:
- Зарецький Олексій. Київський художній інститут за студентства Алли Горської [Текст] / О. Зарецький // Артанія. – 2012. – № 1. – С. 96-106.
- Коляда Ігор. Опозиційний рух наприкінці 1960-х – у 1980-ті рр. [Текст] / І. Коляда; Р. Хомич // Історія в рідній школі. – 2019. – № 3. – С. 14-23.
- Кравченко Ярослав. Повернення Алли Горської: «На шаблях сидіти жорстко...» [Текст] : до 85-річчя від дня народження / Я. Кравченко // Дзвін. – 2014. – № 9. – С. 152-155 – Бібліогр. наприкінці ст.
- Кучер Наталя. Історія портрета з калиною [Текст] / Н. Кучер // Українська культура. – 2010. – № 9/10/11/12. – С. 70-71.
- Орлова Є.Г. Жінки в історії українського мистецтва [Текст] / Є.Г. Орлова // Мистецтво в школі (музика, образотворче мистецтво, художня культура). – 2011. – № 3. – С. 2-6.
* Фото №1: Алла Горська.
* Фото №2: І. Світличний, А. Горська, А. Нечерда (зліва направо) . Середина 1960-х рр.
* Фото №3: Вітраж «Шевченка мати» (Алла Горська).
* Фото №4: Портрет Василя Симоненка (Алла Горська).
