«Література – невичерпна криниця, з неї можна все життя черпати – і все цілющу воду»
Докія Гуменна
Це саме можна сказати про українську історію. Я не знаю чи є ще нація, яка так би квітла талановитими, сильними, неповторними особистостями, як Україна. Їх імена були незаслужено забуті в рідній стороні. Та все ж таки час розставляє все по своїм місцям. Із здобуттям Україною незалежності відбулася зміна ціннісної орієнтації української національної спадщини. Повертаються із забуття незаслужено забуті імена українських учених, митців, письменників, політичних діячів, які не бажали існувати та творити в умовах радянської тоталітарної системи. Хоча імена цих діячів легко викинуті з літопису вітчизняної історії, вони були вписані у світовий контекст розвитку духовних цінностей людства.
І сьогодні хочу вам розповісти ще про одну особистість, розквіт таланту якої припав на буремні роки початку ХХ століття. Вона одна з яскравих постатей української культури в еміграції, чиє ім’я залишається маловідомим в Україні й донині, – це Докія Гуменна, славетна українська письменниця із багатим творчим доробком та складним життєвим шляхом.
Народилася 23 лютого (7 березня за новим стилем) 1904 року в селі Жашків Таращанського повіту Київської губернії у селянській родині. Здавалось б, максимум, на що може розраховувати дівчина з селянської родини - це стати вчителькою. І справді, вона закінчила педагогічну школу в м. Ставищі, продовжила освіту в Інституті народної освіти. А водночас - писала, і вже у 20 роках почала друкуватися в часописах і увійшла до спілки селянських письменників «Плуг». У 1920-х- на початку 1930-х років було опубліковано її нариси, репортажі, оповідання, повісті в таких авторитетних у той час журналах як «Червоний шлях» та «Радянська література».
Початки літературної праці Докії Гуменної – це часи затяжної боротьби української національної стихії, пробудженої національною революцією, з комунізмом і більшовицьким режимом та з наступаючими силами русифікації.
Перший конфлікт письменниці з режимом трапився в 1928 році, коли вона поїхала на південь України, щоб побачити зблизька життя українського народу. У результаті тієї поїздки постав цикл нарисів «Листи із степової України», які надрукував журнал «Плуг». У своїх «Листах» Гуменна заатакувала російського письменника Ф. Гладкова, автора роману «Цемент», як одного із популяризаторів російщини на українському селі. Ця подія набула розголосу. Остап Вишня написав у «Червоному перці» на цю тему фейлетона, газета додала карикатуру Гладкова у формі славного «царського городового». Гладков зреагував на цю українську самооборону в «Ізвєстіях». Йому на захист став російський фейлетоніст Г. Рихлін у тій же газеті (3 лютого 1929) у фейлетоні «Прокази тьоті Хиврі». Почалася дискусія. Так перші літературні твори Гуменної принесли їй славу не лише в Україні, а й у всьому Радянському Союзі, а разом з тим і засуд режиму, що означав кінець письменницької кар’єри в «совєтській» дійсності.
Письменниця залишає у видавництві збірку нарисів, що вийшла друком у 1930 році у Харкові, під назвою «Стрілка коливається» й покидає Україну, щоб зникнути з очей партійної верхівки. Вона їде на Кубань, де знову пильно приглядається до життя народу, спостерігає переміни, які викликала колективізація та індустріалізація. Результатом цієї подорожі став цикл нарисів «Ех, Кубань, ти, Кубань хліборобна». Ці нариси вийшли окремою книжкою в 1931 р. У тому ж році вийшла друком і повість Гуменної «Кампанія», написана на основі нарисів із першої поїздки на Україну. Ця повість розповідає, як на місці малих господарств у селах та на місці самостійних хуторів поставали державні «зернові фабрики» - радгоспи. Докія Гуменна пише:
«Перед нами – викінчена картина павперизації і знеземельнення села в умовах переможного наступу трестового капіталу. Перед нами процес становлення потужного капіталістичного сільськогосподарського підприємства».
Ця правда, що її письменниця мала відвагу сказати, була протидержавним злочином, в очах партійних керівників. На Гуменну посипались обвинувачення в «наклепі на партію», в «черговій куркульській диверсії», в «одвертім куркульськім провокаторстві», тощо. Слідом за цим Письменницю виключили з літературної організації «Плуг», при тому в мотивації було подано, що «її творчий шлях у літературі – це шлях отвертих наклепів на радянську дійсність, на колгоспне будівництво».
Виключення зі спілки означало літературну смерть для автора. Подальші вісім років примусового мовчання письменниці – це випробування характеру і вартостей, що становили життєву правду письменниці. В 1937 році вона брала участь в археологічній експедиції при розкопках поселення трипільської культури біля села Халеп'я на Київщині під керівництвом Тетяни Пассек, за участю Євгена Кричевського, Михайла Макаревича, Віктора Петрова, Неоніли Кордиш. Отримані враження та історичні міркування поклала в основу оповідань та нарисів («Ромашки на схилах», «З історії сивої давнини», «Таємниця черепка»), вони також знайшли відображення в мемуарах.
Та все ж при першій можливості Докія Гуменна знову спробувала знайти шлях до читача. В 1940 р. журнал «Радянська література» надрукував повість Гуменної «Вірус». Повість яка була написана в сатиричному ключі й на матеріалах одного з обласних відділів охорони здоров'я викривала бюрократичні форми керівного апарату СРСР, була розгромлена критиками. Такі журнали, як «Літературна критика», «Літературна газета» гостро зреагували на цю повість, називаючи її «рецидивом брудних наклепів на радянську дійсність». А у жовтні 1940 року до них приєдналась, ще й газета «Правда», яка вмістила рецензію А. Фарбера під назвою «Лживая повесть» щодо даної повісті Докії Гуменної з «марксистською критикою» роботи авторки. Це вже був остаточний нищівний удар, і хто знає, як би склалася доля письменниці аби не німецько-радянська війна.
Під час німецької окупації за Другої світової Докія Гуменна була в Києві, працювала в Музеї-архіві переходової доби, мала контакт із членами Спілки українських письменників та стала членкинею «Просвіти», друкувалася у знаменитих «Літаврах» та «Українському слові» Олени Теліги. Зокрема опублікувала новелу «Пахощі польових квітів».
Утім невдовзі нацисти розігнали Спілку письменників України, а її чільних представників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з'являлася, у Києві подейкували, що її замордувало гестапо.
Наприкінці Другої світової війни виїхала спочатку до Львова, далі – до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. У Зальцбурзі вийшла книга новел «Куркульська вілія» (1946 рік), а згодом надруковано головний чотиритомний твір-епопею Докії Гуменної «Діти чумацького шляху» (Мюнхен - Нью-Йорк - 1948–1951 рр.). Її подальше життя і творчість пов'язані з Чехословаччиною, Австрією, Німеччиною, Італією, Канадою та США.
Живучи в США, письменниця публікувала свої твори на сторінках української та канадської преси, зокрема в журналах «Київ» (Філадельфія), «Нові дні» (Торонто), «Наше життя» (Едмонтон), «Український Прометей» (Нью-Йорк), газетах «Свобода» (Нью-Джерсі), «Українські вісті» (Детройт), «Новий шлях» (Вінніпег) та ін. В еміграції Докія Гуменна видала понад 20 книжок. Серед них повісті «Мана», «Велике цабе» (1952), романи «Скарга майбутньому» (1964), «Золотий плуг» (1969), роман-хроніка «Хрещатий яр» (1956), казка-есей «Благослови, мати» (1956), есей «Родинний альбом» (1971), збірка оповідань і новел «Серед хмарочосів» (1962), спогади «Дар Евдотеї» (1990) та ін.
Велику активність виявила Докія Гуменна і в громадському житті: з її ініціативи в Нью-Йорку створено об’єднання українських письменників «Слово», де вийшло вісім її книг. За жодну з книжок, що вийшли в еміграції, письменниця не одержала найменшого гонорару, – навпаки, усі вони були видані на її скромні заощадження.
Загалом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів.
Відома та шанована письменниця доживала віку у Нью-Йорку. Встигла дізнатися, що Україна стала вільною, однак приїхати на рідну землю вже не змогла. Втім, ще за її життя, навіть за часів холодної війни та залізної завіси, України досягало її слово - Українська служба «Голосу Америки» зачитувала в ефірі її твори «Діти чумацького шляху», «Вічні вогні Альберти» та інші, що оповідали про трагічні й звитяжні долі та шляхи українців-емігрантів у буремному ХХ століття.
Померла Д. Гуменна 4 квітня 1996 року в Нью-Йорку. Похована на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.
Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:
Про неї:
Бура Ірина. Художнє переосмислення міфологічного образу змія у творах Пантелеймона Куліша ("Огненний змій") та Докії Гуменної ("Небесний змій") [Текст] // Актуальні питання гуманітарних наук. - 2020. - N 29 т. 1. - С. 36-42 - Бібліогр. наприкінці ст.
Василенко Вадим. Між соціальною утопією і тоталітарною реальністю: "Діти Чумацького Шляху" Докії Гуменної [Текст] // Слово і час. - 2019. - N 10. - С. 73-89 - Бібліогр. наприкінці ст.
Коновалова М.М. Трансформація постаті жінки-митця в повісті Докії Гуменної "Мана" [Текст] // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер., Філологія. - 2019. - N 38 т. 1. - С. 32-35 - Бібліогр. наприкінці ст.
Родигіна Валерія. Докія Гуменна: шукання себе у спогадах часів еміграції [Текст] // Дивослово. - 2014. - N 4. - С. 45-51 - Бібліогр. наприкінці ст.
Швець Т.В. Прояви національної самоідентичності у щоденнику Докії Гуменної [Текст] // Закарпатські філологічні студії. - 2019. - N 11 т. 2. - С. 108-112 - Бібліогр. наприкінці ст.
Її твори:
Гуменна Докія. Благослови, мати!: казка-есей/ Д. Гуменна ; іл. Т. Цимбал- К. : КМ Aсademia, 1995. - 288 c, ISBN 5-7707-5524-5
Гуменна Докія. Велике Цабе: повiсть/ Докія Гуменна ; обкл. П. Холодного- Нью-Йорк : [б. в.], 1952. - 155, [1] с., [1] арк. карти с. - Дод.: с. 145-155
Гуменна Докія. Хрещатий Яр (Киiв 1941-1943): роман-хронiка/ Д. Гуменна ; упоряд. О. Кучерук, ред., передм. О. Веремійчик- К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2001. - 406 с., ISBN 966-7018-45-8
